Від ферми до мінного поля
Коротко
Історія подружжя, яке опікується невеличкою овочевою фермою та розміновує землі на Харківщині
В’ячеслав Нестеренко за своє життя навчився бути готовим до будь-якого сценарію. 57-річний житель Харківщини вивчав фізичну культуру, 20 років працював тренером, а потім 15 років – у сфері зернопереробки. В обох професіях йому допомагали дисципліна, точність і сталість. Але він не з тих, хто боїться змін, коли життя цього вимагає.
Останні кілька років В’ячеслав із дружиною Наталією займались власною справою, яка швидко перетворилася на прибутковий сімейний бізнес — невелике фермерське господарство в селі Миколаївка. «Кожен фрукт і овоч, який ми тут вирощуємо, неймовірно солодкий, — згадує Наталія, у минулому шкільна вчителька. — Покупці нам завжди кажуть: «Немає іншого місця, де можна знайти такі соковиті помідори. І ви що, цукор у броколі додаєте?».
Наталія пояснює це двома речами — по-перше, вихованням. Її батько був агрономом і передав жінці усі свої знання та любов до землі. А по-друге — самою землею. Ферма розташована на трьох сусідніх ділянках, перша з яких — це земля батька Наталії. «Він обрав це село, бо десятиліття тому тут були стайні, — розповідає жінка. — Тож земля просякнута добривами і ґрунт тут родючіший, ніж будь-де».
Фермерство Нестеренків набирало обертів, однак повномасштабна війна все зруйнувала. Подружжя залишалося вдома протягом більшої частини російської окупації, але в останні тижні виїхали до сина в Німеччину. Коли вони повернулися, побачили свій будинок повністю зруйнованим. Російські військові використовували його як склад боєприпасів і підірвали, залишаючи село. Поруч із будинком горіховий сад був перетягнутий дротами-пастками.
Лісові горіхи — одна з улюблених культур Наталії. Вони відносно прості в догляді, дають гарний урожай, а ще — захищають інші рослини. Їхня коренева система покращує стан ґрунту й утримує вологу. Саме дерева, які захищають інші культури, під час окупації росіяни використовували для встановлення мін-пасток.
Це був дуже напружений момент для нас, — згадує В'ячеслав. — У снах я був на полі, яке вибухає під ногами.
Але навіть попри страх, він швидко перейшов до практичних рішень. Колишній тренер і спеціаліст з аграрної справи вирішив приєднатися до The HALO Trust як демінер. Це відчувалося як щось дійсно корисне, згадує чоловік: «Робота демінера — це стиль життя. Треба бути точним». А це — якраз для нього.
Поки В’ячеслав розміновує поля неподалік, Наталія намагається відродити сімейне господарство. HALO вже обстежила частину їхніх земель, але не всю. Через це, а також через нестачу робочої сили, довелося значно скоротити обсяги врожаїв: «Раніше ми садили 30 000 сіянців шніт-цибулі щороку. Цього року — лише 9 000. А броколі взагалі не садили — поле, де ми його вирощуємо, ще не обстежене».
Проте її любов до землеробства не згасла. Обходячи поля, Наталія нахиляється, щоб поправити листок тут чи підв’язати рослину.
Поглянь, яка краса, — захоплено каже вона. — І ви питаєте, чому я повернулася? Немає у світі місця з такою красою!
Кількома кілометрами далі В’ячеслав працює на мінному полі, зосереджений, у своїй стихії. «Найбільше мені подобається, коли маю правильно підготовлену ізоляцію, і ловлю сигнал точно в центрі», — каже він. Типовий робочий день в полі розписаний по годинах, але вдома у чоловіка починається «друга зміна». На своїй землі він прокладає зрошення, будує теплиці, допомагає Наталії з усім, що залишилося.
Усе, чим займається В’ячеслав — розмінування чи сільське господарство — пов’язане із землею і відчуттям необхідності.
Ця робота потрібна, — каже він. — Земля має бути очищена. Рослини мають рости. Я відчуваю, що потрібен своїй країні.
